Вознесенський узвіз, 20
У будинку, який ми бачимо перед собою, містилася одна з бірж праці. Такі біржі з перших днів нацистської окупації стали важливим інструментом діяльності окупаційної влади. Київ був окупований 19 вересня 1941 року. Ще перед цим, 5 серпня райхсміністр окупованих територій Альфред Розенберг видав розпорядження про обов’язкову трудову повинність для громадян віком 18-45 років, а указом від 21 листопада 1941 р. це рішення підтвердив райхскомісар України Еріх Кох. У пресі почали з’являтися оголошення, де осіб, які не мали роботи, закликали з’явитися біля бірж праці та отримати роботу, за яку вони матимуть зарплатню. Метою діяльності бірж праці став облік працездатного населення міста. Наприкінці жовтня розпочалась кампанія примусової реєстрації безробітних, її центром стала біржа праці у будинку, поряд із яким ми зараз є. Згідно з наказами військового коменданта Києва Ебергарда, безробітні повинні були з’явитись до бірж, аби реєструватись та виконувати роботу – у цей час не йшлося про належну оплату праці та її відповідність кваліфікації робітників. Потік людей, готових добровільно приєднуватися до робіт, сповільнився, тож наприкінці осені 1941 року для обліку містян почали використовувати примусові заходи. З перших днів окупації також гостро постали питання житла та забезпечення харчуванням.
19 вересня 1941 р. частини вермахту зайшли до Києва й до кінця дня зайняли його – розпочався період окупації міста. Кияни по-різному сприйняли прихід німецької влади, втім період окупації став переламним для всіх.
Наприкінці вересня киянам наказали здати засоби радіозв’язку й зброю і дотримуватися світломаскування. Усім, хто до приходу німецької влади мав роботу, наказали зареєструватися за останнім місцем праці. За недотримання наказів німецької влади передбачались покарання різної міри, включно зі смертною карою.
28 вересня 1941 р. на вулицях Києва було розміщено оголошення, у яких усім євреям міста наказувалось зібратися наступного дня на перетині вул. Мельникова і Дегтярівської та взяти з собою документи, цінні речі й одяг. За невиконання наказу погрожували розстрілом. 29 вересня тисячі євреїв, які зібралися на вказаних вулицях, повели до Бабиного Яру. Того дня розпочались масові розстріли єврейського населення міста: упродовж 29 і 30 вересня у Бабиному Яру було вбито 33 771 людину; як місце масових убивств Бабин Яр проіснував до завершення окупації у 1943 р., тут було вбито близько 100 000 людей – євреїв, ромів, пацієнтів Київської психоневрологічної лікарні, військовополонених, активістів ОУН, підпільників – усіх, хто вважався «ворогами Третього Райху».
З осені 1941 р. до квітня 1942 р. у Києві проводився перепис населення. Станом на 1 квітня було встановлено, що кількість населення у порівнянні з довоєнним часом зменшилася вдвічі, причинами чого були мобілізація, евакуація і репресивні дії німецьких спецслужб – розстріли в Бабиному Яру. Найчисленнішою віковою групою стали підлітки, а в більшості вікових груп кількість жінок удвічі перевищувала кількість чоловіків.
З початку окупації гостро постало питання житла. Частину будинків у центральній частині міста було зруйновано. У інших районах квартири ставали непридатними для проживання: вибуховою хвилею вибивало вікна, в місті не було світла, води і опалення – ще виходячи з міста, червоноармійці знищили водогін та пошкодили мережу каналізації, ТЕЦ та обладнання Дніпровської станції водопостачання. Представники окупаційної влади почали перерозподіл житлового фонду, обираючи кращі помешкання для власного користування. Іншою важливою проблемою в роки окупації стало харчування. Спершу містян не забезпечували харчуванням організовано. Замість крамниць торгівля відбувалася на базарах, де продукти часом перепродували втридорога. У цей час киянам видавали продуктові картки, але для прожиття їх було недостатньо. Зарадити цій проблемі могло запровадження постачання продовольства, втім місцеві ресурси були малими, а для представників окупаційної влади забезпечення потреб завойованих жителів не було пріоритетним завданням, навпаки, вона наголошувала на їх мінімізації. Проблема нестачі і пошуку харчів була актуальною впродовж усього періоду окупації.
В. Ситко – 1. Розповідає про життя своєї родини у довоєнний час та розкуркулення.
В. Сосов – 1. Розповідає про життя в Києві під час окупації: про діяльність окупаційної влади, проблеми із забезпеченням харчами та про зайняття будинку, де жила його родина, та розміщення там німецьких солдат.