вул. Січових стрільців, 24
На вулиці Січових стрільців, 24 розташовувалась біржа праці, що займалась набором робітників до Німеччини. Поряд із нею містився і пересильний табір – саме там люди із навколишніх міст і сіл чекали на потяги до Німеччини. Поява цього табору засвідчила про початок примусового вивезення людей до Німеччини та посилила роль Києва як пересильного пункту й пункту рекрутування.
Примусове вивезення на роботи до Німеччини розпочинається навесні 1942 р. Період із січня по квітень 1942 р. характеризувався агітаційно-пропагандистською роботою, нетривалим і нечисленним добровільним виїздом до Німеччини. У місті, що дуже потерпіло під час окупації, поширювали пропагандистські тези про роботу в Німеччині як про можливість отримати гроші і харчування, а також взяти участь у звільненні країни від «більшовицького гніту». Розпочавши з агітації та пропаганди, німецька окупаційна влада, задля збільшення кількості працівників, перейшла до примусового вивезення працездатного населення. За даними «Цивільної комісії обліку жертв злочинів німців на території СРСР», на 1 березня 1946 року з території України до Німеччини та держав-союзників вивезено понад 1,7 мільйона людей, переважну більшість із яких – примусово.
Напередодні й на початку війни використання праці мешканців Східної Європи не входило до планів німецької влади. Натомість, згідно з генеральним планом «Ост», ці території планувалось перетворити на простір для проживання німців, після виселення частини місцевих жителів. Втім, крах ідеї «блискавичної» війни у 1941 р. зумовила потребу у збільшенні робочої сили задля підтримки німецької економіки. Залучення відповідних ресурсів із країн Західної Європи не вирішило ситуації. Рішення про використання робочої сили з СРСР опублікували восени 1941 р., воно визначало й становище працівників із цих територій: використання їхньої праці поєднувалося з поганим харчуванням і негативним ставленням, а за дрібні порушення їм загрожувала смертна кара.
На початок 1942 р. німецькі установи розпочали вербування в окупованих областях СРСР. Для агітації залучали усі можливі засоби: від преси та радіомовлення до кіно та виставок. У пресі найпоширенішими методами стали заклики місцевої влади у вигляді оголошень та публікації листів робітників (частину з яких, імовірно, створювали в редакціях, адже поштовий зв’язок для примусових робітників був дозволений лише з липня 1942 р.). За таємним звітом оперативного відділу штабу командувача вермахту за травень 1942 р., ставлення до можливості працювати у Німеччині покращилось через опубліковані листи українців. У цей час у Києві було поруйновано міське господарство. Збої в постачанні харчів, брак робочих місць, виведення важливих систем з ладу й байдужість німецької влади ставали причинами, що змушували людей виїздити в пошуку можливостей вижити.
Наприкінці березня 1942 р. Генеральний уповноважений з використання робочої сили Фріц Заукель звернувся до райхскомісарів східних областей із вимогою посилити вербування всіма засобами, щоби потроїти кількість завербованих. У Києві стали збільшувати кількість бірж праці. На початку квітня 1942 р. голова Київської міської управи Леонтій Форостівський повідомляв, що управі доручено влаштувати добровільний виїзд до Німеччини киян 16-55 років, не менш як 20 000 осіб щоденно з 7-го квітня. Навесні 1942 р. вербувати почали й мешканців сіл. Під кінець окупації під виглядом евакуації було проведено вивезення до Німеччини, переважно, чоловіків. За час окупації з території України загалом було вивезено близько 1,7 млн. людей.
Ознайомтеся з оголошенням від 11.01.1942.
Прочитайте повідомлення в газеті «Нове українське слово» за 23.01.1942
Перегляньте відеофрагменти
Народилась 10.04.1926 р. у селі Житні Гори Білоцерківського району Київської області. Батьків Василини — Харитину Мироновську та Семена Гринжевського — розкуркулили невдовзі після одруження. Батьки були малограмотними, працювали на господарстві. Крім Василини, у родині була також донька Олена.
У 1933 р. помер батько Василини. Багато її родичів загинули в роки Голодомору.
До початку війни Василина спілкувалась із Іваном Ситком, за якого після повернення додому з примусових робіт вийшла заміж. У 1937 р. батька Івана Ситка розстріляли за отримання листів зі Львова, а матір забрали до Середньої Азії. Іван Ситко невдовзі був призваний до червоної армії.
У роки окупації родина Василини надала допомогу пораненому полоненому єврею Леоніду Серебрякову.
У 1942 р. у віці 15 років нацисти забрали Василину на примусові роботи в Німеччину. Після невдалої спроби втечі їй пошкодили пальці на руці. Василина працювала на фабриці, де сортувала одяг.
Після звільнення радянськими військами 23 квітня 1945 р. Василина ще 9 місяців допомагала червоній армії, була бригадиркою, пасла та доїла худобу. У 1946 році, після повернення, отримала документ, який підтверджував статус завербованої. Удома на Василину чекали мати й сестра.
У повоєнний час Василина працювала в колгоспі. Згодом вийшла заміж за Івана Ситка. У 1950-ті рр. у подружжя народжуються донька Ліда, а потім син Петро. Іван Ситко у цей час працював механіком на заготівлі зерна. У 1956 р. його було вбито.
Після війни Леонід Серебряков шукав родину, яка його врятувала. Спершу Василина не визнавала, що це була її родина, через можливі політичні наслідки для її дядька, який був поліцаєм. Утім пізніше Василина все ж визнала, що саме її мати допомогла врятуватися Леоніду. Харитина Гринжевська була визнана Праведницею народів світу. Василина та Леонід ще тривалий час підтримували зв’язок.
Василина мала 2 внуків та 3 правнуків.
Інтерв’ю записане 20 серпня 1998.
В. Ситко – 2. Розповідає про те, як у 15-річному віці була вивезена на примусові роботи до Німеччини, про вербування, дорогу та спроби втечі.
Народилася 18.02.1927 р. в селі Годунівка Яготинського району Київської області. Батько Марії, Федір Юхимович Шевченко, працював на залізниці, брав активну участь у подіях більшовицької революції. У 1920-х рр. працював «народним комісаром» у Пирятинському повіті, а після 1925 р. — головою сільської ради. Крім рідної сестри Євдокії (1924 р. н.), Марія також мала зведених сестру Мотрю та брата Григорія за лінією матері.
У 1933 р. батько Марії переїхав до Запоріжжя, де був комендантом на будівництві металургійного заводу «Запоріжсталь». 1934 р. до Запоріжжя переїхали також Марія з матір’ю. У 1935 р. Марія почала навчатися в школі, але в 1937 р., через проблеми зі здоров’ям була вимушена переїхати з міста до села Кононівка. Наступного року до Марії переїздить її мати, а 1940 р. — також і батько.
У 1941 р. село Годунівка окупували німецькі війська, й родина Шевченків опинилась у списку заручників. Батько Марії в цей час тяжко хворів. Оскільки Федора Шевченка знали як людину, тісно пов’язану з радянською владою, представники німецької окупаційної влади підозрювали його у зв’язках із червоними партизанами.
У 1943 р. Марію було вивезли на примусові роботи. До 1945 р. вона працювала у господарстві Юлії Страмец в Австрії, опісля — у господині Рози. Під час військових дій у 1945 р. разом з іншими примусовими працівниками її забрали копати окопи. Додому Марія повернулась у 1945 р. Після повернення відновила навчання у школі, упродовж 1945-1946 рр. здобула неповну середню освіту. Упродовж 1947-1948 рр. Марія працювала в колгоспі, у період 1949-1950 рр. — діловодом сільської ради в Годунівці.
У листопаді 1949 р. Марія вийшла заміж за Петра Кобзистого. У 1952 р., 1954 р. та 1960 р. у Марії та Петра народжуються діти: донька Надія та сини Василь та Анатолій. Упродовж 1966-1972 рр. Марія працювала секретарем у Годунівській сільській раді.
У 1972 р. помер чоловік Марії. У 2002 р. помер її син Василь.
Марія Кобзиста очолювала раду ветеранів села Годунівка, з 1989 р. співала в церковному хорі. На час запису інтерв’ю жила одна, її діти проживали в Яготині. Мала 5 внуків та 5 правнуків.
Інтерв’ю записане 24 грудня 2005 року.
М. Кобзиста – 2. Розповідає про те, як була вивезена на примусові роботи до Німеччини.