Перехрестя вул. Бульварно-Кудрявської та Чехівського провулку
Робота працівників з СРСР використовувалась у різних сферах: у промисловості, на залізничних станціях, на будівництві укріплень і бараків, у шахтах, у приватному секторі й сільському господарстві. Праця «остарбайтерів» була переважно некваліфікованою, а обмеженнями, спричиненими віком або статтю робітників, зазвичай нехтували.
Проживали «остарбайтери» найчастіше в таборах, де житловими приміщеннями були бараки на 12/18/36 людей або, у разі роботи на господарстві, в будинку господарів. Залишати табори можна було лише задля виконання робочого доручення. Оплата праці була мінімальною і меншою за плату працівників із інших європейських країн. Постійними проблемами також були нестача харчів, взуття, одягу і засобів гігієни, низьким був рівень медичного обслуговування «остарбайтерів». Погані умови праці і проживання й мізерна оплата поєднувались із зневажливим ставленням від мешканців Німеччини і були наслідками не лише скрутного становища Німеччини, але й політики дискримінації. Через важку працю, неприйнятні умови проживання та недостатнє харчування саме серед «остарбайтерів» найвищим був відсоток смертності від захворювань та виснаження.
Роботу працівників із СРСР контролювала система установ, до яких входили табори праці, служба охорони на підприємствах, виправно-трудові та штрафні табори для порушників і відділи гестапо, робота яких регламентувалася низкою інструкцій і розпоряджень. Відповідні установи здійснювали розподіл працівників за місцями роботи, фільтрацію, контроль праці, пересування, дозвілля і особистого життя працівників.
Близько третини «остарбайтерів» працювали у сільському господарстві, ще близько 45% – у промисловості. Робота була виснажливою і малооплачуваною. Працівників з СРСР найчастіше залучали до тяжкої, «чорної», роботи. Мінімальним був вільний час.
Відповідальність за утримання і харчування робітників, які працювали у господарстві, покладалася на господарів, нагляд за дотриманням встановлених правил здійснювався, у свою чергу, через установи праці організацією «Державна установа харчування» або Міністерством харчування. У розпорядженнях від початку 1942 р. працю робітників із СРСР дозволено було використовувати у сільськогосподарських маєтках. У групах мало бути до 20 людей, проживати вони мали в окремих таборах. З квітня 1942 р. через економічні обставини працю примусових робітників дозволили використовувати й індивідуально в родинах фермерів.
Утриманням робітників, які працювали в сфері обслуговування і на виробництві, займався Німецький трудовий фронт, до відповідальності якого входили питання утримання, забезпечення санітарно-гігієнічних норм, харчування, вільного часу, листування та задоволення нагальних потреб. «Остарбайтери», що працювали в промисловості, проживали в таборах. Табір – це огороджена територія, на якій розташовані бараки – невеликі одноповерхові житлові приміщення, побудовані із дерева, а також допоміжні будівлі. Інструкція 1943 р. надає опис 2 типів бараків: у одному з них, розрахованому на цивільних робітників та військовополонених, у одній кімнаті могло проживати до 18 робітників / 36 військовополонених; у іншому, створеному для жінок-робітниць – 12 осіб. За організацію проживання в таборі, забезпечення харчуванням, одягом, організацію вільного часу та листування відповідав керівник табору, який міг здійснювати обов’язки через решту персоналу. Аби отримати одяг чи взуття, підприємства мали подавати заявки до господарських установ, вирахувавши із зарплати працівника вартість цього одягу. Часто зустрічаються листи працівників додому, в яких вони просили рідних передати їм одяг, тож ми бачимо, що потреба була важливою та часто не задовольнялася.
Нестача одягу накладалась на брак предметів гігієни та чистої постільної білизни, що зумовлювало погіршення санітарного стану та хвороби. Через поганий вигляд працівників мешканці Німеччини часто називали їх образливими висловами, на кшталт «російські свині», таке звертання, вочевидь, було спричинене не лише виглядом, але й передовсім становищем, що його було відведено працівникам із СРСР у ієрархії представників різних націй. Через ту ж причину умови праці «остарбайтерів» були найгіршими, а плата – найменшою.
Перегляд відеофрагментів у групах та спільне обговорення
В. Ситко – 3. Розповідає про те, як потрапила на роботи (згадує, як «пан купував» працівників), у яких умовах працювала в таборі та про ставлення до працівників із СРСР; читає напам’ять свій вірш про життя в Німеччині.
М. Кобзиста – 3. Розповідає про свій досвід роботи на господарстві, ставлення до працівників із СРСР та відмінності в ставленні до них та до працівників із Польщі.
Народився у 1933 р. у Києві, проживав на вул. Січових Стрільців. У родині, крім Віктора, було ще двоє дітей: син Василь та донька Ніна.
Близько третини «остарбайтерів» працювали у сільському господарстві, ще близько 45% – у промисловості. Робота була виснажливою і малооплачуваною. Працівників з СРСР найчастіше залучали до тяжкої, «чорної», роботи. Мінімальним був вільний час.
У 1941 р. Віктор пішов до школи, але його навчання перервалось через початок війни. Батька Віктора мобілізували, а мати стала працювати в госпіталі. Під час окупації будинок, у якому проживала сім’я Віктора, зайняли німецькі солдати, тож родина була вимушена переїхати до родичів, які мешкали на Лук’янівці. Під час окупації родині допомагала сестра Вікторового батька – Анастасія Федорівна.
1943 р. Віктор із матір’ю потрапили в облаву поблизу Лук’янівського базару. Віктора та його матір вивезли на примусові роботи в Німеччину через місто Опатів у Польщі. У трудовому таборі він працював над ремонтом доріг. Матір Віктора через знання польської мови запідозрили у зв’язках із партизанами, після чого нацисти забрали їх до німецької поліцейської частини. Зі слів Віктора, їм погрожували концтабором. Через бомбардування, Віктора та його матір перевезли до Ессену на примусові роботи на господарстві.
Після звільнення американськими солдатами Віктора з матір’ю направили до радянської зони окупації. Після проходження численних перевірок, родина не могла повернутися додому до Києва, оскільки в повоєнний час в’їзд до великих міст колишнім примусовим працівникам був заборонений. Віктор із матір’ю та братом переїхали до села поблизу Фастова, де жила його бабуся (за лінією матері).
У селі Віктор закінчив 3 і 4 класи. У 1947 році, після демобілізації батька, родині було надано гуртожиток та дозволено повернутися до Києва.
Інтерв’ю записане 7 грудня 2016.
В. Сосов – 3. Розповідає про роботу на господарстві та про відмінності в становищі його родини й працівників із Франції. Розповідає історію про знущання з нього німецьких дітей, його однолітків.