вулиця Олеся Гончара, 57Б, Укрпошта
Пошта слугувала єдиним зв’язком примусових працівників із домом та рідними, тож листи були цінною підтримкою для них. З липня 1942 р. працівникам зі східних територій дозволили писати листи додому, а 25 листопада було опубліковано правила такого листування. Наприкінці 1942 р., згідно з законодавством, «остарбайтерам» дозволялось надсилати дві листівки на місяць. З України, натомість, дозволяли надсилати як листи, так і листівки. Працівники із СРСР найчастіше не мали можливості самостійно купувати поштові картки й надсилати листи, а згодом – листівки, тож цим займались коменданти таборів або представники підприємств, де вони працювали. Усе листування переглядалось німецькими установами. Найчастіше у листах ішлося про життя в Німеччині й висловлювалися хвилювання щодо ситуації вдома. Листувалися «остарбайтери» також і з іншими працівниками, з якими вони раніше жили поряд. Утім, листування дозволялося не всім – працівники окремих підприємств такої можливості, згідно зі спогадами очевидців, не мали.
Листівки, які «остарбайтерам» дозволялося надсилати додому, були невеликими й мали 14 лінійок для письма і вказівку: «Пиши ясно і тільки на лініях». Лист розпочинався з дат написання і надсилання та часто складався з вітання, розповіді про свій стан, який часто описувала фраза-шаблон «жив-здоров, чого і вам бажаю», подяки або хвилювання за листи або ж їх відсутність, новин про своє життя та реакцію на новини з дому, висловлення переживання за рідних і прощання. «Остарбайтери» переважно розповідали про роботу (тривалість робочого дня та зарплату), повсякдення, листування з іншими працівниками чи друзями, що лишилися вдома; переживання і плани про повернення. Хвилювання щодо ситуації вдома стосувалися нових наборів на роботи до Німеччини, забезпеченості рідних харчами, їхньої праці та домашнього господарства.
Невеликий розмір листівок і цензурування, яке вони проходили, зумовлювали стислість викладу. Досить рідко робітники детально описували своє повсякдення. Іноді вони зашифровували дійсне становище: писали в лапках, або ще вдома домовлялись, які фрази або примітки позначатимуть погані умови життя. Поширеним мотивом листів є туга за домом та картання рідних а малу кількість листів. Не всі працівники отримували листи з дому – часом, через різні умови життя, зайнятість, неграмотність або відсутність грошей, батьки не могли надіслати листа у відповідь. Листи часто супроводжувалися фотографіями, проханнями надіслати посилки з речами та писати частіше.
Листи і листівки примусових працівників, що надходили в Україну, перевіряла цензура: непотрібна інформація зафарбовувалась чорнилом, а листи про незадовільні умови праці не доходили до отримувачів. По отриманні листів частина з них використовувалась окупаційною владою для пропаганди – їх показували та зачитували публічно або публікували в газетах для заохочення людей приєднуватися до німецького рекрутингу. Усе листування переглядалося й проходило цензуру знову вже на території України. Перевірені генерал- і гебітскомісаріатами листи надсилали до управ тож тільки відібрані листи розміщувалися на сторінках видань. 1943 р. ситуація із перевіркою листування ускладнилась: за словами керівника берлінського відділу цензури Торнау, упродовж квітня-травня щодня цензуру проходило до 110 тисяч листів, із яких близько 95% мали неприйнятну для Райху інформацію: у листах ішлося про важку роботу, жорстоке поводження з робітниками, конфіскацію майна тощо.
М. Кобзиста – 4. Розповідає про сум за домом, читає лист у віршах, який надіслала додому та лист, що прийшов до неї у відповідь