Сквер ім. Богдана Ступки (колишній ім. Чкалова)
Громадян УРСР, що перебували на території Німеччини, зокрема, на примусових роботах, звільнили від примусової праці на німців війська СРСР та союзних збройних сил, та на цьому їхній шлях додому тільки розпочався. По поверненні на них чекала фільтрація, після якої частину працездатного населення переводили до армії або «трудових таборів», у яких використання праці колишніх примусових робітників відбувалось із порушенням їхніх прав. Частину «остарбайтерів», якій було дозволено повернутися до місць проживання, чекала заборона повертатися до великих міст – Києва, Москви і Ленінграда, а також регулярні перевірки та «бесіди» з представниками НКВС, заведення спеціальних «справ» і неможливість отримати паспорт, через що їхнє становище нагадувало становище злочинців.
Система, вибудувана СРСР для «перевірки» осіб, що поверталися з Німеччини, складалася з таборів і пунктів різного підпорядкування, розташованих на території західноєвропейських і східноєвропейських держав, у прикордонних областях СРСР, а також зі спеціальних державних органів на місцях. Цій системі вдалося виконати своє завдання – повернути мільйони громадян до Радянського Союзу і налагодити мережу перевірки, обліку і нагляду за громадянами, які впродовж тривалого часу перебували за кордоном.
Громадяни УРСР були звільнені різними військами та по-різному описують цей досвід. Певна частина колишніх примусових робітників мала можливість залишитися в Німеччині або переїхати до інших країн Європи. Шлях додому після завершення війни міг тривати до 3-9 місяців.
В СРСР на колишніх «остарбайтерів» чекала процедура репатріації. Перші рішення щодо організації репатріації – повернення радянських громадян до СРСР – були прийняті в серпні 1944 р. Задля організації повернення людей було створено 127 фронтових перевірочно-фільтрувальних таборів і 57 армійських збірно-пересильних пунктів на територіях країн Західної і Східної Європи. У прикордонній зоні створювалися збірно-пересильні табори. Водночас репатріаційні органи засновувалися і на теренах України. До завдань цих установ входило тимчасове розташування і забезпечення репатрійованих осіб документами для проїзду до місця проживання, харчуванням, матеріальною допомогою, медично-санітарними заходами та проведення «політико-виховних» робіт. Після прибуття за місцем проживання репатріанти знову повинні були пройти перевірку.
Після процедури фільтрації жінок частіше відправляли за місцем, де вони проживали до війни. На початок березня 1946 року 42% колишніх примусових працівників не змогли повернутися додому, що переважно стосувалося чоловіків – їх по проходженні перевірок часто відправляли до армії, залучали до трудових батальйонів НКО або до роботи при радянських військових частинах та установах за кордоном, передавали в розпорядження НКВС.
Постанова РНК від 6 січня 1945 р. унеможливлювала повернення репатріантів до Києва, Москви й Ленінграда. У Києві обмеження, що існували ще в довоєнний час у зв’язку із роллю міста як режимного, були посилені у повоєнний час і стосувалися усіх, хто приїздив «своїм ходом». Винятками ставали люди, що в час війни отримали інвалідність і в довоєнний час проживали у Києві, та військовослужбовці, котрі жили в Києві у час призову, за наявності у них житла. Частково ситуацію послабив указ «Про амністію у зв’язку з перемогою над гітлерівською Німеччиною», за яким до режимних місцевостей дозволялося направляти неповнолітніх осіб, вагітних жінок, літніх людей, людей із інвалідністю. Їх направляли до попередніх місць проживання, де вони мали рідних, та надавали їм прописку. 21 липня 1945 р. було підписано наказ, що надавав дозвіл на прописку в Києві тим же категоріям, якщо вони їхали до рідних і мали житло.
М. Кобзиста – 5. Розповідає про період повернення додому та ставлення радянських солдат до колишніх примусових працівників.
В. Сосов – 5. Розповідає про неможливість повернення до Києва та дорогу до Фастова.