бульвар Тараса Шевченка, 26/4
Після того, як колишні примусові робітники проходили процедуру репатріації, їхні життя ставали залежними від лояльності до влади. Держава здійснювала контроль над ними через прописку, паспортизацію та анкетування, а також надання тих чи інших характеристик. Колишні «остарбайтери» найчастіше були вимушені приховувати факт роботи в Німеччині. Анкети, які потрібно було заповнювати для вступу до ВНЗ, вступу до партії, поїздки за кордон або зміни житла вимагали засвідчити власну участь у «Великій Вітчизняній війні». Факт участі в роботах у Райху безпосередньо впливав і на інші життєво важливі питання, як от отримання житла, паспорта і прописки, від чого залежала можливість отримання медичної допомоги та продовольчих карток. Адаптацію колишніх примусових працівників могла полегшити служба в армії, менше проблем мали ті, кому вдавалось повернутися як військовослужбовцям або вільнонайманим і не проходити реєстрації як репатріантів. Тривалий час колишні «остарбайтери» зазнавали утисків у правах, до них ставилися як до зрадників. Ситуація почала помітно змінюватися після здобуття Україною Незалежності, утім досі її не виправлена повністю.
Згідно з інструкціями і листами від уряду, в жовтні 1946 р. репатрійовані особи, які були направлені за постійним місцем проживання або на роботу в промисловості чи в «трудові батальйони», ставали повноправними громадянами, на яких розповсюджувалося законодавство. Їм гарантувалося надання роботи й допомоги для облаштування господарства. Люди з інвалідністю отримували право на пенсію, колишнім «остарбайтерам» нараховувався трудовий стаж, а людям з інвалідністю до нього додавався час роботи в Німеччині.
У цей час становище репатріантів маркувалося низкою гострих проблем, серед яких дуже важливою була проблема повернення житла, а отже отримання паспорта і, надалі – роботи. Кожна з цих проблем зумовлювала наступну. Ще у процесі фільтрації у колишніх «остарбайтерів» забирали документи, що могли підтвердити особу та факт перебування за кордоном. Натомість, їм видавали направлення на місце проживання з позначкою: «посвідкою на проживання бути не може». Паспортна система стала інструментом нагляду за населенням. Паспорт був єдиним документом, що засвідчував особу і надавав можливість отримання прописки і продовольчих карток. Репатріанти не отримували паспортів, а лише тимчасове посвідчення, яке слід було поновлювати кожні 3-6 місяців або впродовж року.
У 1946-47 рр. у Києві посилюється паспортний режим, результатами щомісячних перевірок стає виселення сотень людей із міста. Часто колишнім примусовим робітникам не називали причини таких рішень – їх направляли до міліції й упродовж наступних 24 годин наказували покинути місто. Станом на 1 січня 1947 р. понад 15 тисяч репатріантів не мали паспортів, їм були надані лише тимчасові посвідчення.
Під час прийому на роботу та навчання, для поїздки за кордон, зміни місця проживання потрібно було заповнювати документи, у яких засвідчити свою участь у «Великій Вітчизняній війні», що блокувало ці можливості для колишніх «остарбайтерів». Відповідні питання зберігалися в анкетах до 1956 року, а для вступу в ВНЗ та закордонних поїздок – до 1980-х років, що засвідчує тривалий нагляд за репатріантами. Усе це змушувало колишніх «остарбайтерів» жити з обмеженнями і під страхом, що стримував їхні ініціативи та позбавляв перспектив. Зміни на краще в ставленні до колишніх «остарбайтерів» стали помітними після здобуття Україною Незалежності. Вплив на це мали гуманітарні виплати урядів ФРН та Австрії, створення відповідних громадських організацій та ухвалення Верховною Радою України у 2000 р. закону «Про жертви нацистських переслідувань». Утім самим лише відповідним заходам не вдалося повністю змінити ставлення до колишніх примусових працівників, сформоване за радянської влади.
В. Сосов – 6. Розповідає про проживання у повоєнний час у Фастові, повернення до Києва в 1947 році.
М. Кобзиста – 6. Розповідає про виплату компенсацій та ставлення до цього її односельців.